Об'явлення поєднання надії
Об'явлення поєднання надії
Впродовж століть базиліка Діви Марії Ґваделупської була свідком багатьох величних і важливих церемоній. Проте небагато із них можна прирівняти до Святої Меси з нагоди канонізації св. Хуана Дієґо 31 липня 2002 року. Тисячі людей брали участь у тригодинному богослужінні, і ще тисячі переглядали подію на екранах, встановлених назовні храму і в різних куточках Мехіко. Було перекрито рух на багатьох вулицях для того, щоби звільнити місце для прочан. У Месі брав участь Президент Мексики Вісенте Фокс. Його присутність була історичною подією, адже вперше керівник держави брав участь у богослужінні, яке очолював папа. Священники читали фраґменти з Біблії іспанською мовою та мовою науатль. У той час, коли портрет Хуана Дієґо процесійно несли до вівтаря, індіанці у прикрашених кольоровим пір’ям головних уборах танцювали в проході базиліки.
Дванадцятьма роками раніше розпочато беатифікаційний процес Хуана Дієґо. Наслідком ретельного історичного дослідження й огляду його життя та свідчень про нього стала урочиста беатифікація. Завдяки цій науково-дослідній роботі було встановлено докази раннього культу Хуана Дієґо і визнано його святість, яка сягає XVI ст. Відтак було визнано прадавність релігійного культу і виконано усі вимоги беатифікаційного процесу. Однак для канонізації Хуана Дієґо потрібна була ще одна річ – чудо. Дивним збігом обставин, у той день, коли Іван Павло ІІ відправляв Месу з нагоди беатифікації Хуана Дієґо, і трапилося це чудо.
19-річний Хуан Хосе Барраґан страждав від глибокої депресії. Намагаючись покінчити із життям, 3 травня 1990 року у Мехіко він кинувся з балкона свого помешкання з висоти десяти метрів і впав головою на бетонний тротуар. Усе це трапилося попри відчайдушні спроби матері стримати хлопця в той час, коли вона волала про допомогу. Юнака забрали до найближчого шпиталю, де лікарі підтвердили, що стан його важкий і запропонували матері лише молитися до Бога. На це вона відповіла, що уже звернулася про заступництво до Хуана Дієґо. Обстеження і реанімація тривали три доби. Лікарі діагностували обширну черепну тріщину – пошкодження, яке звичайно вбиває на місці трагедії і позбавляє будь-якої надії на виживання чи одужання. Взявши до уваги смертельність ран, 6 травня було припинено надзвичайну медичну опіку, а смерть Хуана Хосе мала настати невдовзі. Проте того ж дня юнак сів, почав їсти і через десять днів був цілковито здоровий – без виснажливих побічних ускладнень, навіть без головних болів. На авторадіограмах лікарі бачили чіткий доказ загрозливої для життя тріщини, але, на їхнє здивування, вони зауважили, що кістка зрослася, а вени й артерії не були пошкоджені. На прохання здивованих медиків, спеціалісти виконали низку додаткових аналізів, які підтвердили початковий діагноз. Те, що трапилося, неможливо було пояснити, тому було визнано чудом.
Чудо, яке надзвичайним чином змінило життя Хуана Хосе, змінило й долю іншого наверненого на християнство індіанця. Він прийшов на світ п’ять століть тому на пагорбах імперії ацтеків. Його ім’я – Хуан Дієґо Кваухтлатоатцін. В остаточному підсумку саме чудо порятунку Хуана Хосе стало вирішальним у справі канонізації Хуана Дієго, що народився близько 1474 року в Кваутітлан королівства Тескоко, частині потрійного союзу з Ацтекською імперією. Відомий на ім’я Кваухтлатоатцін, що значить “орел, який промовляє”, він належав до племені чичимеків. Це плем’я перейняло культуру тольтеків – мудреців, які збагнули поняття єдиного Бога. Як macehual, селянин середнього статку, він успадкував маєток.
Перша із багатьох вагомих змін у його житті трапилася близько 1524 року, коли п’ятдесятирічний Кваухтлатоатцін і його дружина звернулися до одного з францисканських місіонерів – піонерів у Мексиці – з проханням про хрещення. Згодом вони отримали християнські імена – Хуан Дієґо і Марія Лусія, ставши одним із перших католицьких подружжів у Новому Світі. П’ять років потому Марія Лусія померла, залишивши Хуана Дієґо з його стареньким дядечком, новонаверненим Хуаном Бернардіно, у місті Тульпетлак поблизу Мехіко.
Навернення Хуана Дієґо відбулося десятьма роками раніше, коли Ернан Кортес та його конкістадори завоювали велику Ацтекську імперію, зруйнувавши її столицю Теночтітлан і головну святиню Templo Mayor (Велику Святиню). Хуан Дієґо, який проживав у місті Кваутітлан поблизу королівства Тескоко, а відтак у місті Тульпетлак, очевидно знав про боротьбу ацтеків за імперію. Він також знав про їхні релігійні обряди, які вимагали людських жертвоприношень для задоволення ацтекських богів і утримання гармонії космосу. Запровадження християнства в Новому Світі розпочалося зі захоплення іспанцями Мексики. Місіонерам доручено навчати християнської віри; індіанців відмовляли від сповідування їхньої релігії. Було заборонено людські жертвоприношення і зруйновано святині. Незважаючи на ці зусилля, місіонерські почини у Новому Світі принесли лише посередній успіх. Саме історія завоювання і її наслідки, у тому числі і для культурної та релігійної спадщини автохтоннного населення, становить важливий об’єктив у трактуванні значення Ґваделупських об’явлень для колоніальних індіанців. Ця історія показує, як об’явлення вирішили деякі глибокі проблеми, що їх створила релігія ацтеків і які, без сумніву, поглибилися після зустрічі індіанців з іспанським колоніалізмом.
Хуан Дієґо продовжував зростати у вірі й після смерти Марії Лусії. Його відданість християнству, мабуть, здавалася приємною несподіванкою місіонерам, які уже звикли до обмежених ресурсів і безуспішних зусиль. Хоча в околиці й не було церкви, щосуботи і щонеділі Хуан Дієґо вставав удо- світа і йшов майже п’ятнадцять кілометрів пішки до найближчої doctrina (місця релігійного проповідництва) у Тлателолко, щоби брати участь у Месі й отримувати настанови у вірі. У той час Мехіко було невеличким островом на озері Тескоко. Для того, щоби брати участь у богослужіннях у Тлателолко, Хуанові Дієґо потрібно було подорожувати півден- ніше від Тульпетлаку, обійти зі заходу пагорб Тепеяк і відтак прямувати дамбою, що з’єднувала Мехіко з материком.
Під час однієї із суботніх подорожей на катехизацію 9 грудня 1531 року, коли Хуан Дієґо підійшов до околиць Тепеяк, він почув чудовий спів, який, здавалося, лунав з вершини пагорба. Спів нагадував хор пташок, проте значно мелодійніший за будь-яку пісню, що йому доводилося досі чути. Хуан Дієґо з подивом поглядав на схід, в напрямку вершини Тепеяк:
“Силою якого випадку удостоївся я та заслужив те, що чую? Можливо, це лише мені сниться? Можливо, я лише дрімаю? Де я? Де я перебуваю? Чи можливо, щоб я був на місці, про яке наші давні предки, наші прародичі нам говорили: на землі квітів, кукурудзи, м’яса, засобів до нашого існування – можливо, на райській землі?”.
У ці хвилини, які передують першому об’явленню Діви Марії Ґваделупської Хуанові Дієґо, уже бачимо знаки відродження. У християнстві схід – напрям сходу сонця – часто використовується як символ воскресіння і відновлення, які особливо чітко присутні у перших словах здивування Хуана Дієґо. Використовуючи образи своєї національної культури, Хуан Дієґо намагається описати невимовну таємницю небес, говорячи про неї як про землю “квітів, кукурудзи, м’яса, засобів до нашого існування”. Для індіанців квіти й кукурудза мали велике релігійне і культурне значення. З одного боку, квіти, як і пісні, пробуджували почуття правди і, за словами одного ацтекського мудреця, були єдиними речами, “яким немає кінця”. З іншого боку, без кукурудзи, головного продукту харчування ацтеків, їхнє життя було б нестерпно важким.
Раптом спів умовк і жіночий голос звернувся до нього: “Хуанічику, Хуаніто Дієґо”, – пестлива форма у мові науатль від іспанського імені. Прийнявши цей ласкавий привіт, Хуан Дієґо піднявся на пагорб і опинився перед красивою жінкою, одяг якої “сяяв ніби сонце”. Вона стояла на камені, який, здавалося, випромінював світло, наче дорогоцінний нефрит чи інша коштовність; “земля немовби сяяла яскравістю веселки у серпанку”, а листя виблискувало бірюзовими барвами і нагадувало пір’я кетцаля. Вона запитала Хуана Дієґо, куди він іде, на що його відповідь була: “Я прямую до твого маленького будинку у Мехіко Тлателолко, аби йти за Божими речами”. Прикметно, що він сказав це до того, як Діва представилася, що підкреслює раннє усвідомлення Хуаном Дієґо важливости взаємовідносин між Марією та Церквою.
Потому, розмовляючи з Хуаном Дієґо його рідною мовою науатль і використовуючи релігійні фрази регіону Тескоко, жінка представилася у безпомилково зрозумілий спосіб, кажучи:
“Я воістину є Пречиста Пресвята Діва Марія, яка має честь бути Матір’ю єдиного правдивого Бога [totl Dios], для якого ми усі живемо [Ipalnemohuani], Творця людей [Teyocoyani], Господа усього, що навколо нас [Tloque Nahuaque] і що нам близьке, Владики Неба і Владики Землі [Ilhuicahua Tlaltipaque]”.
Використовуючи слово “Бог” іспанською мовою та мовою науатль, Діва Марія підтверджує верховенство, єдність та універсальний характер Бога. У своєму смиренні Вона небагато говорить про себе, називаючи водночас Бога численними іменами. Важливо, що коли Вона все ж згадує про себе, то робить це через такі назви, як “Матір” і “Пречиста Пресвята Діва Марія”. Цей титул визначає Її як Непорочне Зачаття – звання, яке лише століттями потому, у 1854 році, офіційно визнав і надав Папа Римський Пій ІХ. Представившись у цей спосіб, Марія чітко підкреслила людську й божественну природу свого Сина. Як мати Ісуса, Марія показує Його людську сторону, адже Вона сама є людиною. Проте, будучи Непорочною, Вона наголошує на божественності свого Сина-Бога, який чудесно народився від безгрішної жінки.
Представившись, Діва пояснила причину своєї появи:
“Прагну, аби тут збудували мою святу обитель, у якій я покажу Його, звеличу Його після Його об’явлення; в усій своїй любові я дам Його людям – Його, який є моїм співчутливим поглядом; Його, який є моєю поміччю; Його, який є моїм спасінням. Тому що воістину я маю за честь бути твоєю співчутливою Матір’ю, твоєю й усіх людей, які спільно проживають на цій землі, та людей інших народів; тих, які люблять мене; тих, які взивають до мене; тих, які шукають мене; тих, які вірять в мене”.
Відтак Пречиста Діва пояснила, що Хуан Дієґо був потрібен Їй, аби передати послання ченцеві Хуанові де Зумарразі, очільникові Церкви у Мексиці.
У контексті європейського католицизму перше об’явлення чітко підкреслює універсальну роль Діви Марії як матері і бажання наблизити усіх людей до Бога через Її любляче заступництво. Менш очевидним, та не менш істотним, є те, що означало прохання Діви про спорудження храму для освіченого індіанця. Для корінного мешканця святиня була чимось більшим, аніж релігійна споруда, а заснування нової святині – чимось більшим, ніж ритуальна релігійна подія. Релігія була центральним елементом культури ацтеків, тому святиню вони вважали фундаментом суспільства. В історії ацтеків будівництво нової святині знаменувало початок нової цивілізації. Фактично ацтеки побудували святиню одразу після переселення в долину Мехіко, а загальноприйнятий місцевий гліф, або піктограма, відображав повалену святиню, часом у полум’ї, як символ поневолення. Отож завдання Діви для Хуана Дієґо виходило далеко за межі спорудження будівлі і було тим більш незвичайним, що отримав його індіанець.
Хуанові Дієґо не могло випасти більше випробування, аніж зустріч з главою Церкви у Мексиці, новопризначеним єпископом о. Хуаном де Зумарраґою. Отець Зумарраґа, який приїхав у Новий Світ лише трьома роками раніше, був винятково розсудливою людиною. Як інші місіонери, він рішуче боровся з ідолопоклонством. У листі від 1531 року о.Зумарраґа зазначив, що за його наказом було знищено двадцять тисяч ідолів, а у 1529 році його довірені особи спалили безліч рукописів ацтеків, серед них – документи з королівського сховища у Тескоко. Він з особливою підозрою ставився до гаданих об’явлень та візій, які вважав формами поганського ідолопоклонства індіанців. Зваживши на усі турботи новообраного єпископа, слід врахувати, що о.Зумарраґа й інші місіонери, які проживали у Мексиці, зіштовхнулися з цілковито чужим народом і релігією. Вони побоювалися, що стара релігія заважатиме й перешкоджатиме у прийнятті християнства і наверненні індіанців. Все ж Хуан Дієґо одразу пішов до дому священника. Тут йому довелося довго чекати, поки о. Зумарраґа прийняв його.
Хуан Дієґо розповів ченцеві Зумарразі про об’явлення, але єпископ, хоча й уважно вислухав, скептично віднісся до почутого. Чому би Богородиця явилася новонаверненому індіанцеві? Чому б Вона просила, аби храм збудовано на вершині пагорба Тепеяк, якщо там колись стояла стародавня святиня на честь поганської богині Коатлікуе? Це було серйозне прохання, а чудесну природу об’явлення не слід було розглядати легковажно. Отець Зумарраґа відпустив Хуана Дієґо, зазначивши, що хотів би ще раз уважно послухати розповідь.
Пригноблений такою відповіддю, Хуан Дієґо повернувся на пагорб Тепеяк і, переповівши Діві все, що трапилося, просив, аби Вона передала цю місію достойнішій людині:
“Тому благаю Тебе, моя Пані, моя Царице, моя маленька Дівчинко, нехай один із шляхтичів, який втішається шаною, повагою та честю продовжить справу, візьме Твоє праведне зітхання, Твоє священне слово, щоби йому повірили. Тому що я насправді лише чоловік із села, лише мотузка у провідника, лише тло рамки, лише хвіст, крило; мені самому потрібен провід, Ти вислала мене, моя маленька Дівчинко, моя найменша Доню, моя Пані, моя Дівчино. Прости мене, прошу, за те, що засмучу Твоє обличчя, Твоє серце; я потраплю у Твій гнів, Твоє невдоволення, моя Панно”.
У переданні про об’явлення ці ніжні й лагідні звертання віддзеркалюють природну форму спілкування, завдяки якій люди можуть називати одне одного різними іменами. На- приклад, розгляньмо, як юний шляхтич міг вітати свою матір: “О моя шляхетна людино, видатна особо, о Пані ... ми вітаємо Вашу світлість і Ваше правительство. Як минула Ваша ніч і як насолоджуєтеся Вашим днем?”.
Діва уважно вислухала, але відповіла твердо:
“Послухай, мій наймолодший сину, і будь впевнений, що мені не бракує слуг чи посильних, яким я можу дати завдання нести моє зітхання, моє слово, аби вони виконали мою волю; але потрібно, щоби ти особисто пішов та просив, щоби через твоє клопотання моя воля, моє бажання здійснилися. Тому благаю тебе, мій наймолодший сину, і суворо наказую тобі знову піти завтра до єпископа. І в моє ім’я донеси до нього моє бажання, щоби він почув мою волю і щоби втілив її в життя: він збудує мою святу оселю, про яку я його прохаю. І детально розкажи йому, як я особисто, Приснодіва Свята Марія, я, котра є Матір’ю Бога, делегую тебе як мого посланця”.
Очевидно, були інші, більш відповідні до цього завдання у плані довіри і соціального статусу. І для чого взагалі потрібен був посередник? Діва могла з’явитися перед єпископом. Все ж Вона обрала Хуана Дієґо. Цей вибір віддзеркалює слова Богородиці з Євангелія, коли Вона величає Бога, який “скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних”. Вибір людини скромного походження так само відлунює у покликанні о. Зумарраґи до Ордену Францисканців – ордену, який проповідував смирення і був відомий обітами убогости. У цьому дусі покори перед приїздом до Нової Іспанії Зумарраґа сподівався закінчити дні свого життя у тихій, міцній спільноті. Одначе його було обрано на чільну і відповідальну посаду у Новому Світі. Подібно і Хуан Дієґо підтверджує вибір Діви: наполягаючи, аби Вона знайшла іншого кандидата до виконання завдання, він виявляє себе досконалим посланцем – тим, який смиренно відходить, щоби зосередити увагу на самому посланні.
Коли Хуан Дієґо повернувся до єпископа наступного дня, щоб передати послання Діви, отець Зумарраґа розпитував про численні деталі об’явлення. Цього разу, перед тим, як відправити Хуана Дієґо, чернець попросив доказу, який підтвердив би правдивість його оповідання. Прохання не збентежило Хуна Дієґо і він пообіцяв повернутися зі знаком від Діви.
Обеззброєний впевненістю Хуана Дієґо, єпископ ви- слав за ним двох людей переконатися, чи він не задумував якогось обману. Ті двоє довго йшли за Хуаном Дієґо, але втратили його з поля зору, коли той переходив через ущелину поблизу мосту, який вів до Тепеяк. Після невдалих і безнадійних пошуків чоловіки повернулися до дому отця Зумарраґи. Розлючені тим, що через Хуана Дієґо змарнували свій час, вони сказали священникові, що Хуан Дієґо – чаклун і шахрай. Для того, щоб запобігти наступним шахрайствам, його треба було покарати.
Тим часом Хуан Дієґо прибув на пагорб Тепеяк і побачив, що Діва чекала на нього. Впавши перед Нею на коліна, він розповів про другу зустріч з отцем Зумарраґою і передав Їй прохання єпископа про знак. Знову люб’язно Діва подякувала Хуанові Дієґо за його віддане служіння і запевнила про успіх його завдання. Вона попрохала повернутися наступного дня і отримати знак для отця Зумарраґи.
Однак, коли Хуан Дієґо прийшов додому, його плани повернутися до Діви швидко змінилися. За час його відсутности дядечко Хуан Бернардіно смертельно захворів. Отож наступного дня, замість вирушити на Тепеяк, Хуан Дієґо безуспішно провів день у пошуках лікаря, щоби допомогти дядечкові. Не дивлячись на те, що лікар оглянув Хуана Бернардіно, його допомога наспіла надто пізно і смерть пацієнта була неминучою.
Ця втрата була б непоправною для Хуана Дієґо, бо, окрім любови до родича, дядечко ще й мав велику вагу в родинному укладі індіанської культури. Як писав чернець Сахаґун, один з перших місіонерів у Новому Світі і дослідник індіанської культури, “у звичаях тубільців було залишати дядечків наставниками або охоронцями своїх дітей, власности, дружин, домогосподарств ... як своїх власних”. Ба більше, старший за віком, Хуан Бернардіно був важливою і шанованою особою у житті свого небожа зокрема і громади загалом. За браком писемности знання передавалися від одного покоління до наступного головним чином за посередництвом усної традиції – буквального, дослівного цитування huehuetlatolli (мови старійшин). Описуючи значення такої мови, один із індіанців пояснив, що слова huehuetlatolli “передавалися кожному ... дбайливо загорнуті, вкладені у нутрощі, у горло”. Власне традиції і мудрість, яку старійшини передавали громаді, керували тогочасним світом ацтеків і надавали йому значення. Отже, саме старійшини і huehuetlatolli значно більше, ніж інші джерела настанов та освіти, були тією канвою, на якій формувалася тотожність індіанців.
Хоча Хуан Дієґо і Хуан Бернардіно були віддані новій католицькій вірі, немає підстав сумніватися в тому, що особливий статус старійшин у ацтекській культурі займав чільне місце у світогляді Хуана Дієґо. Смерть дядечка була б не лише непоправною втратою близького члена родини, але й безповоротною втратою частини тотожности самого Хуана Дієґо. До деякої міри страх і непевність, перед якими стояв Хуан Дієґо, були відомі багатьом індіанським спільнотам і родинам. Чимало із них були спустошені хворобами, а їхні традиційні релігійні обряди було знищено. Та все ж, навіть у цю хвилину Хуан Бернардіно проявив силу власної віри і поклав надію на віру свого небожа. Він благав Хуана Дієґо привести священника, який вислухав би його сповідь і приготував до смерти. Отож наступного дня, 12 грудня, Хуан Дієґо одягнувся у плащ-тільму, який захищав від холоду, і вирушив до doctrina (місця релігійного проповідництва) у Тлателолко.
Наближаючись до пагорба Тепеяк, Хуан Дієґо пригадав про обіцяну зустріч з Дівою. Однак, усвідомлюючи стан дядечка, він не хотів відкладати мандрівку і тому оминув звичну стежку в надії уникнути зустрічі з Дівою. Та ледве обійшовши пагорб, Хуан Дієґо побачив, як Вона сходила з вершини, щоби привітатися з ним. Стурбована, Діва запитала: “Мій наймолодший сину, що відбувається? Куди ти йдеш? Куди прямуєш?”.
Здивований, збентежений, переляканий, Хуан Дієґо розповів Діві про недугу дядечка і про новий клопіт. Він висловив щось на кшталт безнадії, яка його огортала, кажучи: “Адже насправді для цього ми народилися, ми, які при- йшли, щоби очікувати на завдання нашої смерти”. Та все ж, навіть у горі, Хуан Дієґо залишився відданим своїй місії, пообіцявши: “Я повернуся сюди опісля знову, щоби нести Твоє праведне зітхання, Твоє священне слово, Пані, моя маленька Дівчинко. Пробач мені, будь до мене терпляча іще трішки, тому що я не обманюю Тебе, моя наймолодша Доню, моя маленька Дівчинко. Завтра я обов’язково прийду якнайшвидше”.
Діва вислухала слова Хуана Дієґо і, коли він закінчив, промовила:
“Послухай і закарбуй у своєму серці, мій наймолодший сину: те, що злякало тебе, що турбувало тебе, нічого не варте. Не дозволь цьому тривожити твоє обличчя, твоє серце; не бійся цієї недуги, ані жодної іншої хвороби, ані пронизливої та згубної речі. Хіба я не тут, я, котра удостоїлася бути твоєю Матір’ю? Хіба ти не у моєму затінку і не під моїм захистом? Хіба я не є джерелом твоєї радости? Хіба ти не є під покровом моєї мантії, у схрещенні моїх рук? Чи потрібно тобі чогось більшого?”.
У цьому фраґменті слова Діви мають не лише важливий зв’язок з Її роллю Матері, але й Цариці. Вони в особливий спосіб віддзеркалюють слова, якими вітали ацтекського імператора під час сходження на трон:
“Можливо, у якийсь момент вони [Ваші люди] шукатимуть матір, батька [захист]; але вони також ридатимуть перед Вами, складатимуть свої сльози, злидні, убогість ... також, можливо, спокій і радість, які вони отримають від Вас, які будуть зібрані у Вас, адже Ви – їхня матір, їхнє пристановище; Ви безмежно любите їх, допомагаєте їм, Ви – їхня Пані”.
Діва є Матір’ю і Царицею, яка являється Хуанові Дієґо у цих двох ролях. У цьому бачимо також ще одне свідчення культурної точности Nican Mopohua. Хоча прийнято було звертатися до осіб з уживанням різних відповідних титулів, “нижчі за рангом ніколи не називали старших на ім’я і рідко вказували відверто на взаємовідносини, які могли існувати між ними, тоді як старші мали право робити одне й інше (щоправда, помірно)”. Ніде у Nican Mopohua Хуан Дієґо не звертається до Діви на ім’я Марія чи як до матері, тоді як Богородиця одразу говорить до нього по імені, називаючи його від початку своїм “сином”. Вона зламала завісу мовчання про їхні взаємовідносини, називаючи себе так, як не наважився Хуан Дієґо: Матір.
У цей момент Діва Марія Ґваделупська явилася світові – не через самого Хуана Дієґо, а через його дядечка. Услід за словами розради Богородиця запевнила Хуана Дієґо про одужання дядечка, кажучи: “Нехай ніщо інше не тривожить і не бентежить тебе; не впадай у відчай через недугу свого дядечка: він не помре від неї і можеш бути впевнений у тому, що він уже зцілений”. Згодом Хуан Дієґо дізнався, що у цю ж хвилину Вона явилася Хуанові Бернардіно. Хуан Дієґо повністю довірився Діві і знову попросив про знак, який він міг би взяти як доказ для отця Зумарраґи.
Діва наказала Хуанові Дієґо піднятися на вершину пагорба Тепеяк, де він зможе зібрати різні квіти. Він принесе їх і Вона укладе квіти відповідним чином у його тільмі. Хуан Дієґо слухняно піднявся на пагорб. На своє здивування, посеред сірого, зимового ландшафту, у гористій місцевості, де росли будяки, кактуси, мескитові дерева і терни, він побачив сад. Тут цвіли вкриті росою квіти найсолодших ароматів. Хуан Дієґо швидко зібрав їх у свій плащ-тільму і повернувся на місце, де на нього чекала Діва. Вона взяла квіти, уклала їх у тільмі і сказала Хуанові Дієґо:
“Мій наймолодший сину, ці різновиди квітів є доказом, знаком, який ти візьмеш до єпископа; ти скажеш йому, що у них він побачить моє бажання і тому виконає прохання, мою волю; а в тобі, який є моїм посланцем, я покладаю мою повну довіру”.
Почувши це, Хуан Дієґо знову вирушив до дому єпископа. Підбадьорений знаком, який він ніс, Хуан Дієґо насолоджувався чудовим ароматом квітів з його плаща-тільми.
Можливо, саме у момент, коли Діва нахилилася, аби укласти квіти у тільмі Хуана Дієґо, ми отримуємо найбільш поетичний і зворушливий вислів того, що об’явлення в Ґваделупе означало для індіанців. У своїй появі на пагорбі Тепеяк Діва бере усе, що добре і правдиве в індіанській культурі, і впорядковує його у такий спосіб, що усі ці елементи служать виконанню правди. У культурі індіанців квіти й пісні (які, як пригадуємо, Хуан Дієґо чув перед першим об’явленням) були символами правди. Стисло кажучи, хоча й можливо інтуїтивно осягнути правду, на рівні розуму її вичерпно не збагнути. Отож знак Діви у вигляді квітів, який мав на меті розвіяти наклепницькі слова слуг отця Зумарраґи, носить у собі подвійне значення: це не лише знак для єпископа, який неможливо звести до звичайної витівки Хуана Дієґо, але й для місцевого населення – це символ правди.
З квітами у тільмі, Хуан Дієґо прибув до помешкання отця Зумарраґи. Однак комендант будинку і слуги не впустили його, вдаючи, що не почули прохання. Коли ж Хуан Дієґо продовжував чекати, слуги зацікавилися тим, що було у його плащі, і підійшли до нього. Хуана Дієґо огорнув страх, що йому не вдасться захистити квіти від їхніх чіпких рук. Тому він відхилив тільму лише настільки, аби слуги могли побачити кілька квіток. Коли ж люди заглянули у плащ Хуана Дієґо, квіти враз здалися немовби намальованими на тільмі.
Здивовані слуги привели Хуана Дієґо до отця Зумарраґи. Ставши на коліна перед єпископом, Хуан Дієґо розповів йому усе, що почув від Діви. Після того, як він розгорнув тільму, на підлогу посипалися квіти, а на самому плащі з’явився образ Діви Марії. Присутніх переповнили емоції і вони стали на коліна. Також і отець Зумарраґа, весь у сльозах, став навколішки, просячи пробачення у Діви за невиконання Її бажання. Потому чернець розв’язав тільму на шиї Хуана Дієґо, відніс її у приватну каплицю і гостив Хуана Дієґо впродовж цілого дня у своєму домі.
Наступного дня Хуан Дієґо привів отця Зумарраґу на місце, де Діва бажала побудувати каплицю. І люди з міста та сусідніх містечок одразу прибули і почали спорудження каплиці на місці скелястого стрімчака, терня і колючих кактусів – місці, чий пустинний ландшафт нагадував лише про смерть і марноту життя.
У переданні про Ґваделупські об’явлення і чуда є чимало знаменних моментів поєднання. У самому образі бачимо досконалу гармонію культур і їхніх відповідних символів, які передають одну і ту ж правду. Проте, мабуть, для індіанців і світських осіб найістотнішими моментами були поява образу Діви на плащі і покладення тільми Хуана Дієґо у каплиці. В культурі індіанців тільма вказувала на соціальний статус. Плащ селянина був одноколірний, без візерунка, а кольорові або прикрашені візерунками тільми були привілеєм шляхти і людей високого суспільного статусу. Проте плащ-тільма мав потужне культурне значення. Він символізував захист, поживу, подружжя, освячення – усі елементи, які були важливі для індіанців у момент відкриття Ґваделупської спадщини. Діва, яка залишила відбиток свого образу на тільмі Хуана Дієґо, надає нової, піднесеної гідности пересічній людині, особливо індіанцеві. Ба більше, цю гідність визнає єпископ, коли, як очільник Церкви у Мексиці, публічно й особисто приймає плащ у власній приватній каплиці і гостить Хуана Дієґо у своєму домі. У цю мить усі життєві ролі Хуана Дієґо – індіанця, новонаверненого, мирянина, людини низького соціального статусу – ролі, які попередньо ускладнювали його повноцінну участь у житті Церкви після завоювання, набувають важливого значення для Церкви і її місії євангелізації.
Виконавши свій обов’язок, Хуан Дієґо попросив дозволу повернутися до дядечка. Адже у момент їхньої останньої зустрічі він був серйозно хворий і близький до смерти. Єпископ згодився і разом з Хуаном Дієґо відделегував кількох людей, наказавши їм повернутися з Хуаном Бернардіно, якби той був при доброму здоров’ї. Прибувши до містечка Тульпетлак, вони зі здивуванням побачили, що Хуан Бернардіно цілковито одужав. Він натомість був також здивований, побачивши свого небожа у такому достойному товаристві людей отця Зумарраґи. Хуан Дієґо пояснив дядечкові, де він був. У відповідь довідався, що Хуан Бернардіно усе вже знав: Діва – точно така, як Її описав Хуан Дієґо – приходила і до Хуана Бернардіно. Вона зцілила його від недуги, наказала піти до єпископа і розповіла про все, що робив для Неї його небіж.
До того ж, Діва відкрила Хуанові Бернардіно щось значно важливіше – своє ім’я. Відтепер Її називатимуть “Пречиста Діва, Свята Марія Ґваделупська”.
Показово, що Діва вирішила виявити своє повне ім’я не Хуанові Дієґо, а старшому за нього дядечкові Хуанові Бернардіно. Тепер є двоє свідків об’явлення. Це не лише вказує на правдивість слів Хуана Дієґо, але й підкреслює вагу родинних зв’язків у пізнаванні віри та цінність духовної єдности. Історія взаємодовіри і християнських взаємин існувала між обома іще до того, як Хуан Бернардіно розповів небожу про появу Діви.
Але цей момент особливо підкреслює подвійну роль Хуана Бернардіно як старійшини громади і християнина. У багатьох біблійних переказах про чудесні оздоровлення, які творив Христос і згодом його апостоли, необхідною складовою була не тільки віра цілителя, але й зцілюваного. Христос часто говорив тим, кого зцілив: “Віра твоя спасла тебе”. Як ішлося вище, завдяки позиції старійшини громади – позиції, яка, ймовірно, похитнулася після навернення на христиняство, – Хуан Бернардіно представляє місцеву громаду, її сукупне знання і тотожність. Отже, подібно як його недуга і неминуча смерть збігалися зі ситуаціями багатьох людей з його народу, одужання віщувало духовне оздоровлення і відроження. Діва називає своє ім’я Хуанові Бернардіно, а це має два додаткові наслідки. Перший – це поновлення Хуана Бернардіно у ролі старійшини громади, цього разу як збагаченого новою мудрістю свідка надії. Другий – закоріненість Її імени у сукупному знанні індіанців, яке давало їм привід шукати Її заступництва і бути духовно зціленими надією обітниць. Це і є справжнє відродження – відродження людини у суспіль- стві і відродження культури в надії.
Важливими у цьому контексті є імена Діви і Хуана Дієго. Вони вказують на потребу поєднання між людьми різних культур, а особливо на потребу інкультурації у досягненні цього поєднання. Незважаючи на хибне твердження нау- ковців, започатковане 1675 року Луїсом-Бесерра Танко і згодом виправлене, про те, що назва Ґваделупе має науатльське походження, Діва обрала ім’я, відоме іспанцям. Справжнє походження імени Діви сягає глибше, вкотре поєднуючи елементи Нового Світу й Іспанії. (Ім’я “Ма- рія”, очевидно, давньоєврейського, не іспанського похо- дження). В Іспанії була річка Ґваделупе, яка протікала через місто Естремадура. Назва Ґваделупе – арабського похо- дження, яка означала “ріка чорного гравію”. За легендою, коли у XIII ст. на берегах ріки Ґваделупе було знайдено фігурку Чорної Мадонни, на честь Пречистої Діви тут було збудовано королівський монастир Святої Марії Ґваделуп- ської. Однак історичні джерела свідчать про те, що не іспанці надали мексиканській Діві ім’я “Ґваделупе”: Вона cама обрала його. Зробивши це, Діва прийняла ім’я, яке віддзеркалювало Її місію – тієї, що виношує і приносить Живу Воду – Ісуса Христа.
Символічно, що Діва обрала світську особу на свого посланця, підкресливши цим важливість місії мирян у житті Церкви. Важливо, що Вона обрала Хуана Дієґо Кваухтлатоатціна (“орла, який промовляє”). В ацтекській культурі орел відігравав вагому символічну роль. Він був провісником ацтекської цивілізації і символом їхнього покровителя, бога-сонця. За переданням ацтекської мітології, у XIV ст. індіанці мігрували на південь у долину Мехіко, де на верхівці кактуса нопаль (опунція) сидів орел. Він вказав їм місце майбутньої столиці Теночтітлан (“місце, де ростуть кактуси нопаль”). Проте значно помітнішим, ніж в історії початків ацтекської цивілізації, було символічне значення орла в ацтекській релігії жертвоприношення. Вшановуючи орла як символ сонця, ацтеки складали серця жертв у cuauhxicalli (гарбузовий посуд для орла). Формою він нагадував голову орла. Ацтеки вірили, що сонце живилося саме з цих посудин Тепер, на прохання Діви, Хуан Дієґо Кваухтлатоатцін стає посланцем нової цивілізації. Однак у цій новій цивілізації життя богів не підтримується споживанням принесеного у жертву життя людей. Навпаки, у ній люди покликані до Бога, який у Христі є життєдайною трапезою.
26 грудня 1531 року було завершено будівництво каплиці на честь Діви. За задумом, вона мала стати домівкою для образу на тільмі Хуана Дієґо і місцем молитви. Всього за два тижні святиню було споруджено з вапняної глини, побілено, накрито соломою. На посвячення каплиці Хуан Дієґо, отець Зумарраґа й селяни з Кваутітлан вирушили процесійно до підніжжя пагорба Тепеяк і склали тільму на вівтарі. Поміщена у новій каплиці, яку назвали cкитом, тільма та образ привертали увагу всієї Нової Іспанії. Антоніо Валеріяно завершив розповідь про об’явлення Nican Mopohua, зазначивши: “І усі люди, ціле місто без винятку тремтіли, споглядаючи та милуючись Її чудесним Образом. Вони визнали його як щось божественне. Вони прийшли занести Їй свої молитви. Вони чудувалися дивним Її об’явленням, бо ніхто на Землі не намалював Її милого серцю Образу”.
Також і Хуан Дієґо став важливою постаттю в новому храмі Пречистої Діви. Багато із тих, хто відвідував каплицю, спостеріг у посланцеві Богородиці прекрасний вияв святости, який вони бажали наслідувати. За словами деяких індіанців, завдяки цьому і “ми могли б побачити вічну радість в Небі”. У проповіді під час Пресвятої Євхаристії з нагоди канонізації Хуана Дієґо Іван Павло ІІ згадав це перше визнання його святости у розвитку Церкви в Мексиці. Завершуючи проповідь, папа молився:
“Блаженний Хуане Дієґо, добрий, християнський індіанцю, якого прості люди завжди вважали святим!.. Доручаємо Тобі наших світських братів і сестер, щоби вони, відчуваючи покликання до святости, надихали кожну сферу суспільного життя духом Євангелія.
Дорогий Хуане Дієґо, “орле, який промовляє”! Покажи нам дорогу, що веде до “Темної Діви” з Тепеяк, щоби Вона прийняла нас в глибину свого серця, бо Вона любляча, співчутлива Мати, яка веде нас до правдивого Бога. Амінь”.
Майже п’ять століть після об’явлень Хуан Дієґо і сьогодні залишається для нас прикладом, особливо у справі нової євангелізації. У його ролі в об’явленні й у житті потому він є взірцем віри, посвяти, жертовности й місії для усіх віруючих – преображати культуру, наповнювати “кожну сферу суспільного життя духом Євангелія”.