Ґенезис книги датовано 31 липня 2002 року: того дня папа Іван Павло ІІ канонізував Хуана Дієґо Кваухтлатоатціна у базиліці Діви Марії Ґваделупської в Мехіко. Ми були в цей час у храмі, але іще не зустрілися. Один із нас брав участь у літургічній події, до якої змагав понад десятиліття в ролі постулятора у справі канонізації Хуана Дієґо. Інший відвідав базиліку півтора роками раніше, щоби взяти участь у Святій Месі, під час якої його було введено на пост очільника найбільшої у світі організації мирян-католиків Лицарів Колумба. Кожен був глибоко зворушений враженнями того дня у Мехіко; кожен розумів, що став свідком однієї з найважливіших подій у діяннях Католицької Церкви періоду понтифікату Івана Павла ІІ і нашого власного життя – події, яка мала подарувати Католицькій Церкві у Північній Америці велику і тривалу надію.
Багатьом таке твердження може здаватися незвичним; у кінцевому підсумку, сьогодні Івана Павла ІІ прийнято вважати одним із найвидатніших понтифіків у двотисячолітній історії Католицької Церкви. Він канонізував і беатифікував сотні людей, написав численні енцикліки на богословські, моральні й соціальні теми, доручив видати “Катехизм Католицької Церкви” – першу за чотири століття вичерпну працю такого формату. Він підніс міжрелігійний діалог на новий, неочікуваний рівень і увів Церкву в третє тисячоліття, поставивши в центрі уваги надію на Христа. У позацерковній сфері він змінив політичну мапу Європи і хід історії, допомагаючи звільнити поневолені народи за Залізною завісою та сприяючи справі їхнього самостановлення в рамках Радянського Союзу. За межами Європи його турбота про бідних, нужденних, уражених війною спонукала до більшої посвяти проблемі прав людини та демократії, особливо в країнах Латинської Америки й Африки. Проте того дня у Мехіко, коли після церемонії папа молився навколішках перед образом Ґваделупської Діви, було зрозуміло – він не хотів відходити. Коли ж прийшов на це час, понтифік віддав усіх людей заступництву нового святого Церкви. Він не лише канонізував людину з минулого, але й подарував американському континентові святого на майбутнє.
Та вже на початку понтифікату Івана Павла ІІ присутність Ґваделупської Діви Марії у Мехіко була не лише важливою, але й, мабуть, обов’язковою. Цікаво, що перше запрошення до базиліки було адресовано не Іванові Павлові ІІ. Конференція єпископів Латинської Америки на- діслала це запрошення попередникові на місяць раніше і лише його смерть дала нагоду відвідин Іванові Павлові ІІ. Зрозуміло, що власне непохитне бажання папи молитися у базиліці Діви Марії Ґваделупської й особисто брати участь у зустрічах стосовно майбутнього Церкви в Америці спонукали його прийняти запрошення. (Двадцять три роки потому Мехіко знову стало свідком цієї непохитности. Незадовго перед подорожжю на канонізацію Хуана Дієґо Іван Пав- ло ІІ зустрівся з медиками, які відраджували його від поїздки. Однак наприкінці консультації папа подякував їм за турботу і завершив зустріч словами: “До зустрічі у Мехіко”).
Згодом Іван Павло ІІ роздумуватиме над першим візитом до Мехіко, згадуючи, що “ця проща, певною мірою, надихнула і сформувала всі наступні роки мого понтифікату”.
Якщо паломництво Івана Павла ІІ до Мехіко сформувало його життя в ролі пастиря вселенської Церкви, то рішення відвідати столицю Мексики і слова визнання Хуана Дієґо проповідником Євангелія внесли нове значення і нове розуміння Церкви в обох Америках. Він визнав американські континенти півкулею з унікальною, багатою історією католицизму, а відтак півкулею, яка займає особливе, вагоме місце у майбутньому Церкви; півкулею, яка здатна черпати з оновленого життя, що пливе з Євангелія любови. Тієї любови, яка присутня у свідоцтві святих. У цьому контексті кілька місяців потому було офіційно відкрито канонізаційний процес Хуана Дієґо, а Церква на американському континенті отримала новий аналіз і фокус – нову євангелізацію.
Очевидно, що історія св. Хуана Дієґо є історією Діви Марії Ґваделупської. Подію канонізації неможливо зрозуміти без Її об’явлення. Подібно як кожне об’явлення, належить дослідити найменшу деталь Ґваделупського переказу: кожне сказане слово, кожну надзвичайну і надприродну подію, яка відрізняється від буденного; послідовність подій; характер учасників, їхню реакцію на подію, життя потому і, особливо, будь-який тривалий чудотворний ефект. Для цього почнемо з твору Антоніо Валеріяно Nican Mopohua (“Тут розповідається”) – передання про Ґваделупські об’явлення 1531 року, яке дійшло до нас і зберігається у Нью-йоркській публічній бібліотеці. Письмова історична згадка свідчить про те, що Валеріяно міг отримати подану у Nican Mopohua інформацію безпосередньо від Хуана Дієґо і записати їх по його смерті 1548 р. у проміжку двадцяти років після об’явлення. Окрім цього важливого документа, у численних історичних джерелах з різною детальністю згадано Ґваделуп- ське об’явлення, нерукотворний образ, церкву на пагорбі Тепеяк, життя Хуана Дієґо. Між ними такі значні праці, як: Nican Motecpana, Información de 1556, Informaciones Jurídicas de 1666. Серед інших творів, які детально і всебічно передають опис Ґваделупських подій, є письмові перекази, твори мистецтва, записані усні свідчення, дослідження, заповіти тощо.
З огляду на те, що на той час і в тому місці Хуан Дієґо мав стати першим автохтонним мексиканським святим, канонізаційний процес вимагав ґрунтовного вивчення з точки зору історії колонізації у Новій Іспанії, а також індіанської культури і релігії до періоду колонізації. Консультації велися зі сучасними науковцями, істориками й антропологами, які спеціалізуються в культурі й історії індіанських народів Мексики. Було переглянуто близько чотирьох тисяч документів про Діву Марію Ґваделупську. В остаточному підсумку отримані з цих досліджень знання й розуміння виявили глибинне значення і символічне багат- ство об’явлення та нерукотворного образу на тільмі (індіанському плащі) Хуана Дієґо. Вони вказують на те, як у мові й культурі індіанців Ґваделупські події передають послання надії й любови.
Хоча неможливо змінити факти про колоніальну Мексику, суттєво змінилася перспектива, що її відстоювали історики і навіть громадськість. На відміну від науковців ХІХ ст. та початку ХХ століття, сучасні біографи й історики часто описують іспанські завоювання й окупацію Мексики як перехідний період духовних репресій, конфліктів та насилля. Вивівши на світло денне усю складність цього періо- ду, сьогочасне дослідження багато важило у тому, аби допомогти нам краще збагнути, ба навіть перевірити, вірогід- ність Ґваделупських об’явлень. Проте, якщо ідея “навернення мечем” сьогодні уже відома, то, на жаль, чимало людей вважають Ґваделупські об’явлення і побожність звичайним побічним продуктом колонізації: або стратегічною набожністю, що її вигадали місіонери для навернення чи пацифікації індіанців християнсько-ацтекським оповіданням; або ж згубною набожністю, запозиченою збентеженими індіанцями, котрі намагалися зберегти елементи ацтекської релігії за фасадом християнства. Немає сумніву, що Ґваделупські релігійні практики були подекуди причиною занепокоєння і замішання. Проте нас це не мусить дивувати, адже навіть сьогодні, в інформаційну еру, ми часто натрапляємо на неоднозначні трактування подій надприродного характеру. Хоча у цьому виданні хочемо не просто дати оцінку католицизмові ревних шанувальників Ґваделупе і дискутувати про нього, але й вважаємо за доцільне звернути увагу на деякі узагальнення стосовно набожности, які часто відволікають читачів від релігійної значущости вираження Євангелія в об’явленні.
Насамперед, вузько й неісторично приписувати Ґваделупські релігійні практики маніпуляціям та непорозумінням, взявши до уваги політичну та релігійну складність ситуації. Серед місіонерів не було єдиного ставлення щодо підтримки об’явлення, адже чимало із них не лише піддавали сумніву, але й намагалися придушити нову побожність індіанців до Ґваделупської Діви. Ба більше, хоча місіонери прагнули навернень, їхня недовіра до окатоличення індіан- ців переходила межі педантичности навіть за сучасними стандартами. Відомо, що ці ж місіонери, багато з яких були в Іспанії досвідченими letrados (богословами), відмовлялися уділяти індіанцям Святі Таїнства й усували з них ті символи, які були надто схожі на ацтекські обряди, з єдиною метою – зберегти чистоту католицької віри. Отож, незважаючи на можливу хибність твердження, навмисне богословське опоганення, обман та помутніння були здебільшого неприйнятні. До того ж зростало число навернених індіанців. Серед них чимало таких, хто цілковито відмовився від питомих релігійних практик (але не від культури) задля христи- янського способу життя. Ба більше, їхнє християнське життя виходило за межі обрядів чи ритуалів, які свідчили про їхню приналежність до християнства, як, наприклад, хрещення, і включало катехизацію.
Подібно, зріст Ґваделупської побожности не слід вважати таким, що мав на меті задовольнити владу християнізуючого уряду. Адже у час об’явлення чимало іспанських чиновників у Мехіко перебували під екскомунікою та значно менше турбувалися про християнське життя і євангелі- зацію, аніж про жадібне прагнення політичних перемог. Фактично в той час, коли населення Мексики брало участь у політичних і релігійних змінах, вшанування Діви Марії Ґваделупської не мало політичного значення аж до хвилі його поширення в Іспанії. Це було в той час, коли адмірал іспанського флоту підняв образ Ґваделупської Богородиці у битві під Лепанто і приписав здобуту перемогу Її заступництву. Попри те, що у пізніших віхах мексиканської історії образ та його вшанування були використані для служіння численним політичним та економічним цілям (особливо під час війни за незалежність 1810 року), первісне значення і послання Діви Марії Ґваделупської стоїть понад вадами і задумами тих, хто прибігав до Неї.
Комусь Хуан Дієґо здаватиметься ще однією “обожествленою” особою – відповіддю на загальнолюдське прагнення рівнятися на героїв. Це також віддзеркалює іще одну тенденцію – демітологізацію тих же визнаних свого часу героями людей. У цьому світлі вражає те, що місце Хуана Дієґо в об’явленні – навіть за словами передання – залишається скромним. Якщо його й покликано до важливого і суттєвого завдання, то назвати цю місію “великою”, відповідно до земної величі, не можна. Його роллю у самому об’явленні, яка служить першим і найбільшим правом до слави, був не заклик до захоплення земель, а звичайне запрошення до заступництва від імени однієї особи через передання прохання іншій. По суті, це означало поручитися за іншу людину та довіритися їй. Цей простий акт є сутністю значення і правди, засвідчених – не прихованих – божественних відвідин, оздоровленнями і нерукотворною тільмою. Відповідаючи на це просте запрошення, Хуан Дієґо відійшов убік: його вчинок був свідченням покори, спілкування, заступництва й довіри – усе, чим у менш чудесний спосіб позначені щоденні ситуації нашого життя. Це є один із фундаментальних жестів людства, основа кожного суспільства, яке бажає жити за межами егоїстичного утилітаризму.
Хоча ми вважаємо об’явлення Діви Марії Ґваделупської історичною подією, на нашу думку, його не слід передавати тільки на сторінках історичних книг. Насправді, достеменно зрозуміти повноту значення об’явлення в Ґваделупе можна лише сьогодні, коли найбільш вираженою моделлю для суспільства, що її пропонує католицизм, є цивілізація Любови. Її найглибшим тлумаченням людської гідности є богослов’я тіла. Адже у той час релігія ацтеків не була єдиним місцем узаконеного насилля. Застосована у колоніальній Мексиці європейська система судочинства і численні “норми” святости, що побутували серед католиків, часто передбачали суворі покарання й жорстокі практики покаяння, які досі викликають занепокоєння, навіть якщо вони були менш насильницькі і, з богословського погляду, відмінні від ацтекських ритуалів жертвоприношення людей. Прикметно, що ця брутальність жодним чином не має підтвердження у словах Богородиці. Ба більше, у той час, коли в інших об’явленнях Діви Марії (наприклад, у Фатімі чи Люрді) звучали попередження чи навіть пересторога, у словах Ґваделупської Богородиці до Хуана Дієґо чуємо лише лагідне, проте наполегливе нагадування про любов – любов, якій можна вірити, яка дає почуття гідности особи. Дошукуючись у Її словах відповіді на якусь духовну проблему, зустрічаємо і саму проблему – нестачу любови та відсутність розуміння любови радше як взаємовідносин, аніж ритуалу. У своїй самобутності послання Ґвадалупе є духовною освітою, навчанням любови.
У сучасному світі, коли життя позначене браком любови, її хибним тлумаченням та побоюванням стосовно неї, нам необхідно взяти до серця послання Богородиці. Саме тому, подібно як Іван Павло ІІ, вважаємо, що найбільший вплив Діви Марії Ґваделупської на історію західної півкулі ще попереду. У XVI ст. Ґваделупська Богородиця стала символом надії і єдности для мільйонів мешканців обох Америк. Ми впевнені, що Її слова сьогодні можуть стати не лише символом, але й каталізатором надії і єдности для нових мільйонів людей у Північній Америці та у світі.
З християнського погляду, ця надія і єдність поширюються через євангелізацію, коли допомагаємо один одному знайти “відповідний вимір” нашого власного життя в Христі Ісусі. Чітке зображення того, як духовно християни цієї півкулі можуть підійти до такого завдання, бачимо на триптиху, що його Бенедикт XVI представив в Апаресіді у Бразилії під час першої апостольської подорожі до західної півкулі. На ньому бачимо св. Хуана Дієґо, який “навчає з допомогою образу Діви Марії на тільмі і Біблією в руці”, а під ним напис: “Ви будете Моїми свідками”. Євангелізація майбутнього – це євангелізація “з” першими свідками християнства та “через” них.
Історія свідчить, що Мексика не була єдиною країною на нашому континенті, яку змінила Марійська євангелізація. Коли згодом місіонери вирушили з Мексики в інші країни півкулі, а також у землі майбутніх Сполучених Штатів, їхнє проповідництво базувалося на вшануванні Діви Марії Ґваделупської. Читаємо в апостольському посланні Івана Павла ІІ Ecclesia in America (“Церква в Америці”): “Об’явлення Марії корінному мешканцю Хуанові Дієґо на пагорбі Тепеяк у 1531 році мало вирішальний вплив на євангелізацію. Воно виходить далеко за межі Мексики і поширюється по всьому континенту ... і визнає у метиському образі Діви з Тепеяк, у Пресвятій Марії з Ґваделупе, чудовий приклад досконалої інкультураційної євангелізації”.
Саме тому – продовжує папа – мешканці західної півкулі вшановують Ґваделупську Богородицю як “Царицю всієї Америки”. Він заохотив відзначати Її день – 12 грудня – не лише у Мексиці, але у цілій півкулі.
Подібно до того, як Марійська інкультураційна євангелізація вийшла за межі Мексики, Діва Марія Ґваделупська перебуває поза рамками своєї ери та культури об’явлення. Ось тому Вона не лише “Покровителька усіх Америк”, але й “Зірка першої і нової євангелізації”. Вона “вестиме Церкву в Америці, … щоби нова євангелізація принесла врожайні плоди християнського життя”. Діва Марія Ґваделупська – це більше, ніж подія: Вона – особа. Продовжуючи свідчити про Христа, Вона й надалі допомагає людству західної півкулі і веде його до величної зустрічі з Ісусом.
Хоча два океани визначають кордони західної півкулі й окреслюють нас як єдину спільноту, згуртованість християнського життя, про яке говорила Ґваделупська Діва, приведе нас до тіснішої, глобальної солідарности. Тоді Вона приведе нас до глибинного пізнання “унікальности справжньої присутности Христа в Євхаристії”. Через Євхаристію вірні різних народів і культур опиняються на шляху до сопричастя, первинне джерело та вершина якого міститься у Пресвятій Тройці. Іван Павло ІІ писав: “Стоячи перед обличчям поділеного світу, що шукає єдности, з радістю та непохитною вірою ми маємо свідчити, що Бог є єдність Отця, Сина і Святого Духа – єдність у відмінності. Отож Він закликає усіх людей брати участь у цій Троїчній єдності. Ми мусимо свідчити, що вона є чудовим задумом Бога-Отця; що Ісус Христос є її серцем, а Святий Дух діє неустанно для створення сопричастя та його відновлення у місцях, де його втрачено”.
В Апаресіді Бенедикт XVI іще красномовніше озвучив це переконання і підкреслив його здатність до перетворень: “Тільки з Євхаристії народиться цивілізація Любови, яка перетворить Латинську Америку і Карибський басейн не лише на континент Надії, але й на континент Любови”.
Вшановувати Діву Марію Ґваделупську як Покровительку Америк і Зірку першої й нової євангелізації означає вшановувати Її власне як Євхаристійну жінку, через яку Христос прийшов до людства; жінку, яка відчула неймовірну близькість до Пресвятої Тройці. Ведучи мільйони до свого Сина, особливо до Його присутности в Євхаристії, Вона буде орієнтиром для мешканців західної півкулі, орієнтиром на глибшу єдність, джерелом якої є Тринітарне сопричастя. Адже Її любов перевершує себе саму і керує до Осердя любови, яке вимагає від нас беззастережно любити нашого ближнього. Водночас Вона дає нам можливість любити без вагання, без кордонів. Отже, Ґваделупську Богородицю слід величати і як Матір цивілізації Любови.
Як вказує передання, проголосивши покровительство Ґваделупської Діви над Новою Іспанією у 1754 році, папа Бенедикт XIV зацитував Псалом 147, кажучи: “Ніякому народові Він не вчинив так”. Можливо, ми ніколи вповні не зрозуміємо глибину неповторности цього об’явлення. Проте через пошанування Діви Марії Ґваделупської сподіваємося побачити красу і могутність цієї події у зміні нашого життя, розквіті громад і, як наслідок – процвітанні американського континенту.